Модернізація Українського суспільства

Для  україни ХІХ століття – це час, коли постала українська модерна нація. Головною проблемою цього періоду історії було визрівання українського питання, формулювання цілей і завдань національно-визвольного руху, подолання труднощів на його шляху. Визвольний рух став наслідком розвитку суспільної думки. Спочатку до національної ідеї були прилучені одиниці, це була кабінетна проблема представників української інтелектуальної еліти; згодом вона стала надбанням сотень тисяч людей і запанувала в суспільстві.

Нова епоха свідчила про присмерк доби держав володарів і вихід на арену історії держав народів, про примат влади відносно однорідного соціуму (нації) на заселеній цим соціумом території.

Від періоду, коли українська козацька шляхта влилася під тиском російської держави в лоно російського дворянства як рівнорядна одиниця, можемо говорити про припинення існування старокозацької (української) нації й вилучення на певний час з порядку денного історії українського питання.  отже «нацією» до ХІХ ст. був не весь народ, а лише його аристократична старшинська верхівка.  так само «нацією» можна вважати і міський патриціат українських міст, що управлялися за магдебурзьким правом.  до нації також варто залучити й вище українське духівництво, яке діяло в межах ще автономної православної церкви. Селянство, пересічне міщанство, парафіяльне духовенство перебувало за межами великої політики, було лише рушійною силою різноманітних соціальних збурень, але реальної економічної та й політичної ваги в україні, що потрапила під Російський вплив, не мало. Подібна ситуація склалася і в підавстрійській україні. З тією хіба різницею, що в Західній україні шляхта підпорядковувалася законам Речі Посполитої і була представником політичної польської нації. Більша частина православного населення була плебсом і до політичної нації не належала. отже, поки українці мали свою земельну еліту, проблема всенародного політичного представництва не стояла. ця проблема стала актуальною лише в перші десятиліття ХІХ ст., коли вся вища верства на Наддніпрянщині й Наддністрянщині прилучилася до російської чи польської політичних націй – попри те, що етнічно на 4/5 земельна аристократія складалася з представників українського етносу.

Присмерк Старої  україни загострив потребу нового національного імені народу, який до ХІХ ст. мав назву «руські», «русини», «малороси», а також регіональні етнічні імена: «українці» мешканці сучасної південної та центральної Київщини,  черкащини, Переяславщини, Надпорожжя), «волиняки», «подоляки», «галичани», «сіверяни», «чернігівці». «слобожани» тощо. Стара назва, що виводила українців від князівських часів, виявилася, за влучним висловом деяких істориків, «украденою» і привласненою новим державним народом – московитами. Власне, йдеться про те, що цей етнонім було вже легітимізовано світом й асоціювалося передусім з росіянами. етнос, що послуговувався цим етнонімом раніше, мусив шукати нове ім’я. І воно було віднайдене новою елітою з інтелігентського прошарку – виведене з фольклорної  традиції, що героїзувала козаків-українців. Приживався новий етнонім непросто. І знадобилося більше ніж півстоліття, поки він закріпився в масовій свідомості загалу як нове національне ім’я населення по обидва береги Збруча. тож утвердження нової самоназви – українці – відбувалося синхронно з утвердженням ідей окремішності культурного й політичного життя. для нової української еліти українське питання означало передусім мобілізацію широкого загалу української людності для залучення його до процесу відродження нації. Важливо, що «відродження нації» не стільки повернення до тих часів, коли нація функціонувала як живий і самодостатній організм, адже насправді до кінця ХVІІІ ст. модерної нації не існувало, скільки створення нової якості, – української нації, що прагне здобути своє місце в колі інших цивілізованих народів.

Етапи українського національного визвольного руху. Їх особливості.

За істориком мирославом Грохом, кожен національновизвольний рух має три фази: фтнографічний (романтичний), академічний (науковий), політичний (партійний).

На першому етапі лідери національного руху мають завдання ствердити на підставі зібраного етнографічного й фольклорного матеріалу існування оригінальної народної культури та культурних відмінностей, що відрізняють один народ від іншого. На романтичному етапі твориться мистецький образ народу, до чого причетні зачинателі аціональних літератур.  у поляків, приміром, таким був  а. міцкевич, у росіян – о. Пушкін, в українців – т. Шевченко.

На другому етапі лідери національного руху обґрунтовують наукові підстави існування нації, її «споконвічності».

На третьому етапі національна еліта, що формується завдяки середній і вищий школі, проголошує політичний етап національного руху. Український національний рух пережив перелічені етапи, які припадають на певні хронологічні періоди. Перший етап розпочинається від виходу першої книжки народною мовою – «енеїди» І. Котляревського – та початку збирання етнографічного матеріалу й публікації етногрфічних збірників м. цертелєва, З. доленга-Ходаковського та  м.  максимовича. Вихід друком «малоросійських пісень...» останнього у 1827 р. м.Грушевський уважав початком наукового українознавства. але головною фазою першого періоду треба вважати вихід у світ в 1837 р. альманаху  м. Шашкевича,  а. Вагилевича і  я. Головацького «Русалки  дністрової», 1840 р. «Кобзаря»  т. Шевченка та діяльність у 1846–1847 рр. Кирило-мефодіївського братства» в Києві. Другий етап визвольного руху, академічний (українофільський), можна розпочати від заснування  археографічної комісії – прообразу найвищої наукової дослідної інституції україни – у 1853 р. та заснування перших українських громад у Петербурзі та Києві і діяльності київських хлопоманів – студентів університету св. Володимира В. антоновича, т. Рильського і К. михальчука в 1859 – на початку 1860-х рр.  На другий період припадають перші офіційні репресії проти українського руху й сумнозвісні Валуєвський та емський циркуляри 1863 та 1876 рр. Завершився цей етап спробою пошуку контакту з діячами народовського руху в Галичині, впровадження в життя політики «Галицького П’ємонту» та угоди з поляками – політики «нової ери», яка дала змогу здобути перші політичні успіхи і знаменувала собою кінець москвофільського панування в Західній україні.



Від початку 90-х рр. доречно вести мову про третій – політичний (український) – етап національно-визвольного руху. його початковою датою слід уважати створення Русько-української радикальної партії (РуРП) в Галичині й політичний трактат юліана Бачинського «україна іррідента», а також виникнення в Наддніпрянщині у 1893 р. «Братства тарасівців» – першої самостійницької організації у Великій україні. етапними роками для третього періоду треба вважати 1899–1900 рр., коли було написано «Самостійну україну» миколи міхновського – програмний документ Революційної української партії (РуП), першої масової політичної партії в Наддніпрянщині та створено українську національно-демократичну партію (уНдП) в Західній україні – провідну політичну силу галицьких українців до Першої світової війни. Завершенням третього етапу стала українська революція 1917–1921 рр., в результаті якої постали  українська Народна Республіка і Західноукраїнська Народна Республіка, що об’єдналися 22 січня 1919 року в єдину уНР–ЗуНР.